АДРІЯН ІВАНЕЧКО
АДРІЯН ІВАНЕЧКО
02.09.1998-01.04.2026
Позивний "БАРОН"
2 вересня 1998 року о четвертій годині ранку на світ з’явилася моя найдорожча людина — єдиний син Адріян Іванечко. Він народився маленьким, усього 2 700 г, із кирпатим носиком і великими сірими очима. Я була безмежно щасливою, що це дитятко обрало саме мене своєю мамою.
Адріян ріс жвавою та допитливою дитиною. Говорити він не поспішав, але у чотири роки сталося диво: всього за тиждень він заговорив повними реченнями, чітко вимовляючи кожну літеру. До школи пішов у 2005 році у своєму рідному селі Підберізці Львівського району Львівської області. Клас був крихітним — лише п’ятеро учнів. Через свою непосидючість Адріян не міг довго сидіти на місці, тому з перших днів у щоденнику з’являлися зауваження. Така вже в нього була вдача: слухав лише тоді, коли йому було справді цікаво. Читати почав майже одразу, а от математику недолюблював. Того ж року син розпочав навчання у школі мистецтв по класу скрипки.
Після дев’ятого класу Адріян вступив до Львівського коледжу культури і мистецтв. Там він знайшов справжніх друзів, став учасником гурту «Пашко бенд» і виступав на багатьох сценах Львова. Після коледжу він шукав себе: працював, двічі їздив на заробітки до Польщі, мріяв про подорожі та завжди прагнув навчитися чомусь новому.
Але настав лютий 2022 року. У той перший жахливий ранок війни Адріян, попри мої благання, поїхав на роботу — тоді він працював водієм на «Новій пошті». Увечері повернувся і разом із батьком пішов патрулювати в’їзд у рідне село Підберізці. За кілька днів він твердо сказав: «Йду у військкомат». Я благала його не йти, серце розривалося від страху. Я навіть сховала його документи, але він знайшов ксерокопію паспорта і таки поїхав до Львова. Тоді йому відмовили через стан здоров'я, проте наступні два роки він невтомно працював, віддаючи майже всю зарплату на допомогу армії.
У червні 2024 року він прийняв остаточне рішення. Після навчання на полігоні, наприкінці серпня, Адріян уже виконував бойові завдання на Донеччині. Він служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка, у славетному 108-му окремому штурмовому батальйоні «Вовки Да Вінчі». Адріян був оператором відділення безпілотних комплексів штурмової роти безпілотних систем (в/ч А4921).
Його бойовий шлях був сповнений надзвичайних випробувань. У 2024 році під Покровськом Адріян із побратимами потрапив у повне оточення. П'ять діб вони героїчно тримали позицію під безперервним вогнем і стали єдиними, кому вдалося тоді вийти з оточення живими. За цю неймовірну мужність і стійкість у січні 2025 року він був нагороджений почесною відзнакою Головнокомандувача ЗСУ — «Золотим хрестом».
На початку січня 2025 року Адріян дістав важке осколкове поранення. На позицію скинули вибухівку з дрона, і він руками відкинув її від ящиків із БК. Осколки понівечили обличчя, вибили шість зубів, застрягли в нозі та біля серця. Його врятувало лише Боже диво та жетон із молитвою «Отче наш», який стримав удар у груди. Після лікування Адріян, попри травми, у липні 2025 року знову повернувся на Покровський напрямок. Від нього ніколи не було чути жодної скарги — лише віра в правду.
Згодом Адріяна перевели до Гайсина, але тилова служба була не для нього. Він вирішив перевестися в «Азов», і у березні прийшло підтвердження. У лютому ми бачилися востаннє — він приїжджав у свою останню відпустку... Щоб підписати необхідні папери для переведення, Адріян поїхав у прифронтове місто до свого керівництва. 3 квітня він мав уже бути в Києві, але в ніч на 1 квітня його серце зупинилося. Гостра серцева недостатність у 27 років!!!
Він пережив те, що не під силу багатьом: надлюдську напругу, оточення, поранення й понад усе — несправедливість цієї війни. Він мріяв про справедливість, про вільну Україну і завжди казав: «Все буде Україна!». Для всіх, хто знав і любив його, Адріян Іванечко назавжди залишиться відчайдухом, який понад усе цінував правду і свою рідну землю. А для батьків Адріян завжди залишиться єдиною найдорожчою дитиною і найважчою втратою, яку неможливо загоїти часом.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!
